Вступ
Дентальна імплантація сьогодні є однією з найбільш
перспективних методик ортопедичного лікування пацієнтів з
адентією. Чіткі протоколи, перевірені методики та сучасні
матеріали дозволяють забезпечити повноцінну інтеграцію
імплантату і його подальше навантаження. Невід’ємною умо-
вою довготривалого функціонування протезної конструкції з
опорою на дентальні імплантати є наявність адекватного
(достатнього) об’єму кісткової тканини [16]. Метою денталь-
ної імплантології є остеоінтеграція встановленого ендоосаль-
ного імплантату. Під остеоінтеграцією, за Бранемарком,
мається на увазі «взаємозв’язок організованої кісткової тка-
нини з поверхнею встановленого імплантату» [1].
Одним з головних завдань дентальної імплантації, як і
щелепно-лицевої хірургії, є досягнення остеоінтеграції
імплантату з кістковою тканиною. Її наявність свідчить про
високий клінічний результат застосування дентальних
імплантатів. Задля отримання остеоінтеграції титанового
імплантату з високим рівнем передбачуваності імплантат
треба встановлювати із застосуванням атравматичної хірур-
гічної техніки без перегрівання кісткового ложа. Необхідно
досягти його первинної стабілізації й імплантат не можна
функціонально навантажувати протягом лікувального
періоду від 3-х до 6-ти місяців [18].
Кінцевою метою лікування із застосуванням денталь-
них імплантатів є покращення якості життя пацієнтів, забез-
печення нормального функціонування зубощелепної систе-
ми та високий естетичний ефект [15].
Двома найважливішими факторами для функціонуван-
ня встановленого імплантату є висока первинна стабільність
і відсутність надмірного тиску на кісткову тканину [6, 4, 19].
Первинна стабільність імплантату викликається механіч-
ною ретенцією, що обумовлена формою поверхні імпланта-
ту. Доведено, що на ранніх стадіях остеоінтеграція залежить
від нерухомості імплантату, і мікрорухливість імплантату
до 150 мкм не порушує процесів остеоінтеграції; якщо ж
рухливість перевищує 150 мкм, виникає травмування
кров’яного згустку й формування фіброзної тканини навко-
ло імплантату [7, 11]. Протягом першого етапу ремоделю-
вання кісткової тканини підвищується активність остеок-
ластів, що безумовно знижує фіксацію імплантату (рис. 1).
З підвищенням крутного моменту, з яким установлено
імплантат, підвищується первинна стабільність. Але надмір-
не зусилля викликає локальну ішемію й некроз кісткової
тканини, що пізніше може призвести до негативного впливу
на процеси остеоінтеграції [10]. У залежності від вибору
системи імплантатів і макроструктури поверхні змінюється
первинна стабільність [14].
Під вторинною стабільністю прийнято розуміти меха-
нічну та біологічну ретенцію кісткової тканини до поверхні
імплантату після проходження процесів остеоінтеграції.
Для досягнення вторинної стабільності необхідні відсут-
ність мікрорухливості імплантатів і поява незначного фізіо-
логічного навантаження [4, 5].
Сучасний етап розвитку імплантологічного лікування
характеризується тенденцією до раннього функціонального
навантаження для скорочення строків реабілітації пацієнтів.
Однією з умов для цього є хороша первинна стабільність, а
вона можлива, якщо площа контакту імплантату зі стінкою
альвеоли на менше 30 % [2].
З метою підвищення первинної стабільності імплантату
деякі автори пропонують бікортикальне встановлення ім-
плантатів. Для стабілізації імплантатів, установлених одно-
часно з кістковою аугментацією та синусліфтінгом, пропо-
нується використання синус-імплантат-стабілізатора [17].
Для стабілізації імплантатів у складних умовах з безпо-
середнім навантаженням використовуються системи внут-
рішньоротового зварювання [8].
Було встановлено, що через шість тижнів імплантати
достатньо стабільні для навантаження постійними протеза-
ми [12, 13].
Якщо внаслідок форми альвеоли не досягається достат-
ня площа контакту між поверхнею імплантату та стінкою
альвеоли, рекомендується утриматись від раннього фун-
кціонального навантаження імплантату [9].
На даний момент не сформовано єдиної думки, чи дійс-
но висока первинна стабільність частіше призводить до
остеоінтеграції, і навпаки, які цифри первинної стабільності
призводять до дезінтеграції імплантату [9].
Мета
– оцінити клінічні результати реабілітації
стоматологічних пацієнтів за допомогою дентальних ім-
плантатів.
96
ИМПЛАНТОЛОГИЯ
СОВРЕМЕННАЯ СТОМАТОЛОГИЯ 3/2016
Деякі питання первинної та вторинної стабільності
дентальних імплантатів
Вступ.
На даний момент не сформовано єдиної думки, чи дійсно висока первинна стабільність частіше призводить до
остеоінтеграції, й навпаки, які цифри первинної стабільності призводять до дезінтеграції імплантату.
Мета
– оцінити клінічні результати реабілітації стоматологічних пацієнтів за допомогою дентальних імплантатів.
Матеріали та методи.
Було проаналізовано віддалені результати встановлення за стандартним двохетапним протоколом
149 імплантатів у 41-го пацієнта протягом шести років. Дослідження включало клінічні методи обстеження, пальпацію, пер-
кусію, динамометрію, аналіз резонансної частоти коливань.
Результати.
Був проведений пошук закономірностей між первинною та вторинною стабільністю імплантатів. Величина
зусилля при встановленні впливала на первинну стабільність, але протягом шести років відмічено порушення вторинної ста-
більності 9-ти імплантатів (6,1 %), які були потім видалені. Величина зусилля при встановленні імплантатів, що були вида-
лені, була в середньому на 4,1 Нсм вище (39,5 Нсм у порівнянні із 35,6 Нсм). Високий крутний момент при встановленні
імплантату може бути фактором порушення остеоінтеграції у віддалений період.
Висновки.
Високий крутний момент при встановленні імплантату не тільки не призводить до підвищення успіху остеоінтег-
рації, а й може бути чинником, який у подальшому призводить до нестабільності імплантату.
Ключові слова:
дентальний імплантат, остеоінтеграція, стабільність, реабілітація, крутний момент, хірургічний протокол,
кісткова тканина.
УДК 616.314-089.28/.29-089.843
Інститут стоматології НМАПО ім. П.Л. Шупика, м. Київ, Україна
С.В. Кабанчук, М.О. Павленко, А.О. Першуков
